Ця новела, Тараса Петерсона, присвята чарівній, милій дівчинці, яку смерть, так не справедливо, вирвала з цього життя, забрала у рідних і близьких: "Я не хочу, щоб Даша Каземірова залишилася лише цифрою у жахливій статистиці війни, яку агресор зі сходу веде з моїм народом... Понад усе я хочу, щоб вона назавжди залишилася у наших серцях, такою як вона була - доброю і працьовитою маленькою мрійницею. Вона була особливою... До зустрічі, Даринко!!!"
До побачення, Даринко! Земля виявилась не такою великою й безмежною, як завжди думалось. Не було жодного спротиву вітру, лише легкість і захоплення. Дівчинка відчувала, що варто їй лише захотіти й за мить вона буде в Парижі, пролетить над фіордами Норвегії або опинитися на Евересті. Весь світ був біля її ніг – великий, незбагненний і хвилюючий. Та вона не хотіла зараз того світу, була лише вона, рідний край і стрімкий лет угору, до самого сонця.
Цього ранку все було інакше – кольори яскравіші, звуки гучніші, думки повільніші, а найголовніше, – цей спокій – глибокий і всеосяжний. Вона, наче великий птах, кожним порухом рук надавала своєму тілу нового прискорення. Ось зовсім поряд пролетіло кілька ластівок. Так високо вони здіймалися лише за доброї днини. Синь неба ставала глибшою, земля круглішою, а лагідне сонце здавалося ще більш яскравим. Дивно було не відчувати страху, як зазвичай буває, коли падаєш або летиш уві сні. Далеко внизу, серед помережаної вуличками зелені, біліли хатки. Скільки сягало око стирчали в небо сірі терикони, схожі на піраміди єгипетських царів. Торецьк, Залізне, Дружба, усе це тануло у синюватому мареві.
– Привіт, Даринко.
Приємний м’який голос пролунав десь зовсім поруч. Юнак виник нізвідки й завмер перед дівчинкою.
– Привіт, – відповіла автоматично. І тільки потім здивувалася, як незнайомець, що хтозна звідки взявся уві сні, знає її ім’я. Здивування промайнуло і зникло. Сон був цікавим і тому не хотілося ускладнювати його зайвими питаннями.
– Ти не занадто високо піднялася? Це ж ти вперше на такій висоті, незручностей не відчуваєш? – запитав Срібний, саме так вона охрестила незнайомця через виблискуючий на сонці сріблястий одяг.
– Не відчуваю, мені навпаки тут дуже подобається, – сказала вона і весело засміялась, потім розставила руки, наче крила планера й закружляла навколо Срібного, який не відводив від неї спокійного зажуреного погляду. Її темне волосся від швидкого обертання майже закрило очі і вона ледь не стикнулася з незнайомцем. Це її ще більше розвеселило. Він відсахнувся і виставив перед собою руки, запобігаючи зіткненню.
– Обережніше, юна панночко !!! – веселим голосом гукнув Срібний, в останню мить уникнувши живого згустку сміху та енергії.
– Ти так прикольно говориш, я ніколи не чула у нас такої мови. Шкода, що це все сон і я тебе більше ніколи не побачу. У цьому сні, я називатиму тебе Срібним. Тобі це ім’я найбільше личить. Давай ще політаємо, бо мені скоро прокидатися, треба готуватися до екзамену з української.
Хмарка смутку набігла на обличчя Срібного. Дівчинка це помітила й зупинилася.
– Що трапилося, я тебе образила? – вона наблизилася, заглядаючи в безодню очей незнайомця. Зараз, понад усе, їй не хотілось ображати цього дивного сріблястого юнака, до якого зразу пройнялася довірою. Було дивне й не зрозуміле відчуття, їй здавалося, що вони були знайомі все життя.
– Вибач мене, Даринко… – прошепотів Срібний. – Я не зміг захистити тебе…
Юнак почав повільно спускатися до низу. Дівчинка, вражена такою зміною настрою свого нового знайомого й не розуміючи, що діється, полетіла слідом.
– За що мені тебе вибачати? Від чого ти мене не захистив? – вона сипала питаннями, кружляючи навколо Срібного. – Не переживай так, це ж всього-на-всього сон, я скоро прокинусь і цього всього не буде й тебе також… Я б так хотіла, щоби ти був реальним, а не лише сном.
– Це не сон, моя люба дівчинко… – Срібний завмер і уважно подивився донизу.
Вона прослідкувала за його поглядом і побачили далеко внизу хату бабусі. Ні, вона її не впізнала, а швидше відчула, що той маленький прямокутник, то і є рідний дім. Зір, для якого не існувало перешкод і простору, наче зум, збільшив картинку. Юрба людей біля хати зростала, з’явилися машини поліції. Важке відчуття невідворотного й чогось жахливого, наче холодні лещата стиснули голову й на мить паралізували дівчинку…
Вони сиділи на даху бабусиної хати. Вечірні сутінки потрохи розвели по хатах людей, машина швидкої забрала пошкоджене осколками міни тіло. Внизу зяяла свіжою землею вирва. Кров дівчинки, що темно-бурими плямами покривала траву й землю, говорила з небесами, про несправедливість і жорстокість цього старого та змученого світу. Внизу затихли крики і сльози. Залишився лише важкий і невигойний біль і горе. Вони наче паводок затопили дім, подвір’я, садок, вулицю. Здавалося все і всі потонули в цій в’язкій оливі й не було нікого, хто б міг зарадити чи врятувати від цього. Даринка сиділа на даху поряд зі срібним юнаком і нестримно плакала. Та з її очей текли не сльози, а потоки світла, з якими душу залишали біль і страждання. Вона облетіла всіх, заглядала у вічі мами й бабусі, бачила, як горе шматує їхні серця і виривається через уста криками розпачу і страждання. Потім обіймала малого братика, який перелякано дивився на цей новий світ, де всі дорослі очманіли від горя і в якому вже не було його сестрички. Бачила сльози в очах друзів і вчителів, що відмовлялися вірити в те, що світ уже ніколи не буде таким, як був до цього. Розглядала неймовірні сукні, які їм на випускний везла волонтерка. Вона кричала рідним, обіймала друзів, та ніхто з них не бачив її й не чув того крику.
Заплаканими очима вона подивилася на Срібного:
– Чому саме я? Мені три дні тому, виповнилося лише п’ятнадцять?
– Я знаю. Але пітьма завжди полює за світлими, а ти одна із них, таким є цей світ… Я не зміг тебе вберегти, пробач дівчинко…
Дарина знову заплакала світлом. Срібний підсунувся ближче й ніяково обійняв її за плечі.
– А в тебе крутий телефон, – усе що зміг сказати цей дивний юнак. – Я б теж такий хотів.
Дівчинка посміхнулася крізь сльози, згадавши щось приємне і важливе для себе.
– Так, сенсорний, з класною камерою. Я так довго про нього мріяла, завжди не вистачало на нього грошей, він так дорого коштував. Аж тут бабуся з дідусем на день народження подарували, я мало не вмерла від щастя. Я, навіть зробила кілька класних селфі…
На мить вона задумалась, тінь смутку набігла на її очі, у яких відбилося полум'яніюче на заході небо, що повільно затухало за териконами Торецька. Вона відчула себе самотньою, одною на весь білий світ. Усі мрії і сподівання залишилися в минулому. Розум відмовлявся розуміти, як за одну мить можна втратити все, що було важливим і цінним. Тепер була лише вона й цей незнайомець, який єдиний бачив, чув і розумів її.
– Мені так сумно й боляче, що я ніколи не матиму родини, ніколи не буду любити і тримати на руках своїх дітей, не побачу, як стане дорослим мій братик, ніколи не передзвоню своїй подружці, не обійму маму, не побачу дідуся з бабусею. У мене було так багато дорогих людей, а залишилося лише ось це холодне слово «ніколи». Пройде час і мене всі забудуть, як то й не було мене ніколи. Я так люблю… любила… любила життя, любила цих людей, цю землю. Я хотіла зробити щось велике й потрібне цьому світу. І раптом усе – мене більше немає.
Руки дівчинки сховали обличчя і крізь пальці знову потекло світло. Срібний спокійно дивився на червону смужку за горизонтом і шукав у свідомості слова, якими б міг зарадити дівчинці.
– Даринко, це не правда… Це не кінець, а лише початок. Початок прекрасного і вічного. Ти не зникла, ти просто стала іншою. Твої рідні і друзі плачуть, не розуміючи, що ти на порозі життя незрівнянно кращого. Біль від втрати потрохи вгамується, але ти для них не зникла. Вони вже ніколи не будуть такими, як були. У їхніх душах назавжди поселилася частинка тебе, яку не зможе стерти ані час, ані будь-яка інша сила. Даринко, вони і в старості будуть пам’ятати твої очі й посмішку.
Дівчинка підняла очі, в яких з’явився промінчик надії, і пильно подивилась на Срібного.
– Вони, чесно, мене не забудуть? Але я ніколи більше їх не побачу, не зможу з ними поговорити, я залишилася сама. Ти знаєш, я останнім часом не дуже ладнала з мамою. Я так жалкую, що не змогла їй сказати, як сильно її люблю.
– Є люди, яких не можна забути. Ти одна з них. Усе не так, як ти собі уявляєш. Ти нікого не втратила, у місці де немає смутку й болю, ти матимеш нову родину, а дорогих людей ти зможеш бачити з небес. Щоб поспілкуватися з ними ти будеш приходити до них у снах. А прийде час і вони приєднаються до тебе у вічності. І ви знову будете разом! Не засмучуйся, сонечко. Твоє життя не було пустим і даремним, як і твій відхід. Жодне зерня не дасть плоду, якщо впавши в землю не помре. Твоя смерть багато змінила в цьому світі, твоє життя посіялося не в землю, а в серця людей, які назавжди запам’ятають неймовірно світлу, красиву й мужню дівчинку Даринку, яка змогла пробудити, навіть у зачерствілих серцях вогник надії й любові. А щодо мами, то я певен, вона знає про твою любов, вона все знає…
Десь вдалині загуркотіло, люди зі сходу, які її вбили, починали нічний обстріл позицій наших людей, що вгризлися у свою землю й боронили її від пітьми. Дівчинка тривожно подивилася в темряву, що наступала зі сходу. Раптом вона помітила, що Срібний, почав тьмяно світиться в сутінках.
– Я знаю, хто ти. Ти мій ангел-охоронець?
Юнак, сумно хитнув головою.
– Я ангел-невдаха, який у вічності буде носити із собою ярмо невиконаної місії.
Він опустив додолу очі й дівчинка вперше побачила, як із них закапало світло. Вона завжди відчувала себе безпорадною й розгубленою, коли хтось поряд плакав. А зараз це був її ангел, що не зміг зберегти їй життя. Його сум і страждання, передалися їй, і світло знову бризнуло фонтаном із її очей. Даринка, доторкнулася до руки Срібного і відчула його слабке здригання.
– А в мене для тебе є нова місія.
Срібний здивовано підняв очі.
– Яка саме? Я повинен тебе супроводити додому, на небеса, і бути там завжди з тобою поряд.
Дівчинка, посміхнулася:
– Срібний, на небесах справлюсь без тебе, я вже майже доросла, ти не помітив?
– Але я тобі повинен там усе показати, всьому навчити…
– Не турбуйся, я з цим розберуся. Ти просто відведи мене туди, а потім повертайся – ти мені потрібен тут. Я хочу, щоб ти захищав мою бабусю з дідусем, мого братика й маму, моїх друзів. Ти ж знаєш усіх тих людей, яких я люблю? А ще тих людей, які десь там, – вона показала вдалину, де час від часу спалахували вибухи, – захищають мою Україну. В їхніх ангелів зараз найбільше роботи, тому їм підтримка не завадить.
Ангел посміхнувся:
– Даринка, ти справжня донька свого небесного Отця. Я все зроблю, про що ти просиш.
Він подивився угору, звідки почало спускатися м’яке золотисте світло. Вона все зрозуміла, їм потрібно було йти. Дівчинка подивилася навкруги, спустилася в рідне подвір’я, заглянула у вікно, закружляла над хатою… Ангел мовчки спостерігав і розумів, зараз вона ховає в серці свій маленький і затишний світ, щоб він там залишився із нею у вічності.
– Срібний, будь-ласочка, у мене до тебе ще одне прохання… я можу дещо забрати із собою?
Ангел здивовано звів брови.
– Ну, взагалі-то, у нас є певні правила…
– Ну, будь-ласочка, всього-на-всього малесеньку річ, вона мені дуже потрібна…
У голосі дівчинки було стільки благання, що він врешті здався. Срібний таємничо подивився на неї, оглянувся, ніби хтось міг підслуховувати і прошепотів:
– Добре, сьогодні ми зробимо один виняток із правил. Що ти хочеш, забрати, Даринко?
– Мій, жовто-блакитний браслетик і все…
Він розуміюче кивнув головою й на руці дівчинки з’явився її браслетик. Вона вдячно подивилася Срібному у вічі і притулила руку з браслетиком до грудей…
День 30 травня був по-літньому спекотним і сонячним. Завжди галасливе й радісне шкільне подвір’я, попри велику кількість людей, що його заповнили, сьогодні було тихим і сумним. Під деревами, у тіньочку, стояла рожева труна. За нею, чорні від горя й безвиході, сиділи рідні дівчинки, поряд стояла червона від сліз подруга. Вони не зводили очей із її спокійного й холодного обличчя, назавжди карбуючи його у своїй пам’яті. Директор школи підняв перед собою, щось заховане великим жовто-блакитним бантом і тишу розірвав дзвінкий голос міді – останній шкільний дзвінок для Даринки. Через мить небеса здригнулися, відкрилися й показали дівчинку, щасливу й сяючу, яка радісно дивилася вниз на землю. Вона чітко побачила свою школу, що з гори нагадувала «четвірку», заплакані обличчя рідних, друзів, вчителів, своє бліде обличчя з ямочками на щоках у рожевій труні й ангела, який стояв за мамою і бабусею. Срібний посміхнувся й помахав їй рукою. Даринка відповіла посмішкою, на її щічках з’явилися ті самі чарівні ямочки. Так посміхатися могла тільки вона. Потім дівчинка приклала до вуст човником руки й гукнула у світ, який плакав за нею: «До зустрічі!!!». Хтось почув це й посміхнувся крізь сльози, хтось подумав, що то грім і здивовано подивився на блакитне, без жодної хмаринки, небо, а хтось прошепотів: «Знову стріляють».
Comments